Щомісяця на сторінках Харківського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України ми висвітлюємо питання застосування статті 40 Кримінального кодексу України, яка регулює обставини фізичного та психічного примусу.
Мета таких публікацій — підвищувати правову обізнаність громадян, роз’яснювати положення законодавства та допомагати зрозуміти, за яких обставин примус може впливати на кримінальну відповідальність особи. Особливого значення ці питання набувають в умовах воєнного стану та тимчасової окупації частини території України.
Життя на тимчасово окупованій території — це постійна небезпека, обмеження прав і свобод, ризик переслідувань та протиправного впливу з боку представників держави-агресора. Але чи означає це, що кожен вчинок людини в таких умовах автоматично вважається вимушеним?
З погляду кримінального законодавства — ні.
Стаття 40 Кримінального кодексу України регулює питання фізичного та психічного примусу. Водночас важливо розрізняти загальну небезпеку, яка існує в умовах окупації, та конкретний примус, під впливом якого особа вчиняє певні дії.
Загальна небезпека — це обставини, у яких перебуває людина. Саме по собі існування загрози з боку окупаційної влади ще не свідчить про те, що кожна її дія вчинена під примусом.
Фізичний примус — це конкретний вплив на людину, спрямований на те, щоб змусити її діяти всупереч власній волі. Він може проявлятися у фізичному насильстві, погрозах, залякуванні чи інших формах протиправного тиску.
Чому це розмежування важливе?
Кримінальне законодавство передбачає різні правові наслідки залежно від характеру примусу.
Якщо фізичний примус повністю позбавив людину можливості керувати своїми вчинками, її дія або бездіяльність за таких обставин не є кримінальним правопорушенням.
Якщо ж особа зберігає можливість керувати своїми діями або зазнала психічного примусу, питання кримінальної відповідальності вирішується відповідно до положень статті 39 КК України щодо крайньої необхідності.
Отже, для належної правової оцінки значення мають конкретні обставини: характер впливу на особу, його зв’язок із вчиненими діями та можливість людини керувати власною поведінкою.